Таїланд: віза ран

Два місяці перебування у Таїланді збігли досить таки швидко. Планувати майбутнє треба заздалегідь. Власне, ще і 20 днів не пройшло як ми в’їхали у цю країну, а вже твердо вирішили, що хочемо залишитись тут на рік. Саме тому вчасно розпочали процедуру оформлення документів на студентські візи у одній з місцевих мовних школ. Доки готуються майже місяць, тому зарано це не було. Суть у тім, щоб вчасно зробити доки – папірців багато у папці виявилось – і отримавши їх виїхати з країни у сусідній Лаос (бо тут “дружнє” консульство, візи наче дають без проблем) і там здавши ці доки з паспортами у тайське консульство і наступного дня забравши їх повернутись назад в Таїланд вже по non-immigrant ED візах, типу у новому статусі.

Завдання ніби не складне, але враховуючи що у нас двоє малолітніх дітей – 10 місяців і 4 роки 8 місяців – то це обіцяло бути веселою пригодою. Власне, якось воно так і сталось. Перший виклик – доїхати до прикордонного з Лаосом міста Мукдахан (Mukdahan). Поїздка на автобусі триває 10 (!) годин, тобто всю ніч у нашому випадку. З Хуа Хіна туди їздить автобус компанії YellowBuses. Такий собі злегка затертий автобус, видно що напрямок не пріоритетний, от і поставили трохи старішу машину. Тим не менше, разом з кожним квитком дали талон на їжу (передбачалось, що пасажири десь о другій ночі зможуть їсти десь по дорозі, але на ділі виявилось, що їжі не було, просто столовка не працювала), пляшку води і euro cake (така штучна фігня у вигляді бісквітного кейка). У автобусі 6 місць класу VIP і ще десь 16 класу standard. Перші то такі масивні масажні крісла, з моніторами поруч і наче як гарно розкладаються. Не знаю точно чи це так, бо ми їхали класом standard. Розрахунок був на те, що на цих кріслах діти лежатимуть впоперек. Але так не вийшло, Адріан спав на руках, а Христя спала у своєму кріслі, яке я максимально розклав, і на диво спинка досить гарно відкидалась. Туалет теж є у автобусі. Ага, і холод дикий. Всю ніч працює кондиціонер і морозить то так справно! Ну я ще з ночі прихопив одіяла ще й з незайнятих місць, то накритись було чим 🙂

Автобусна станція. На зустріч пригодам.

О шостій ранку прибули на якусь станцію. Думав, вийду розімнусь, ще годинки 3 і кінцева. Спершу і не зрозумів чого тайці на мене так дивно зиркали коли я заходив назад у бус. Виявилось, то вже кінцева. Оце несподіванка. Якась російськомовна попутчиця певно теж не розуміла тайської, бо очі у неї теж були округлі коли зрозуміла, що це вже Мукдахан. Готелі (і в Лаосі також) букав онлайн, то ж треба було лише добратись у наш готель і дочекатись часу чек-іну.

Готель у Мукдахані.

Загалом Мукдахан норм таке місто, в міру велике. Одразу за річкою Меконг (Mekong) його побратим – Лаоське місто Саваннакхет (Savannakhet).

Отака вона жовта. Перше враження – шириною як Дніпро, але певно таки ширша. І якась така… брудна ця ріка. І хмари були такі ж гнітючі…

Тайці люблять різних фантастичних/фентезі героїв і часто ставлять їх фігурки. А ще все з нержавійки)

Разом згадані два міста плюс ще якесь там з В’єтнаму і ще якесь там з М’янми утворюють якийсь там азійський торговий коридор. Ну справді, вони на одній лінії і фактично це найкоротший шлях зі сходу на захід півострова Індокитай. Але враження таке, що тільки тайці навчились отримувати зиск він географічного розташування. Ну ок, за в’єтнамців і м’янмців (бірманців?) розписуватись не буду, не бачив. Але точно не лаосці! Саваннакхет це якась паралельна реальність. Це те чим би був і Мукдахан якби в Таїланді переміг соціалізм. Та це дупа! Доріг нормальних немає. У кращому разі це будуть бетонні блоки (що само по собі теж не зле, ям немає), але то лише типу головні. Всі провулки – це грунтові дороги. Ми по своїй наївності в перший же день пішли шукати місцевий ринок у Саваннакхеті. Ну це щось з чимось – ринок справив гнітюче враження. Ніби і все є, ну тобто як все – китайський маспром тут як тут, ніби і фрукти такі ж як в сусідній країні, але відчуття що “краще я б це місце ніколи не бачив і не знав про нього” не покидало. О, ми ще й вуличками забрели кудись… Коротше, в перший день ми ще кудись пішли, щось хотіли побачити. Ну як же – нова країна, цікаво як тут і все таке.. Магазин ще хотіли знайти. Не знайшли, лише одна “лавка” у гаражі лаосця з чіпсами, водою і місцевим аналогом “мівіни”. Два наступні дні – виключно готель і кафе поруч! Ніяких прогулянок. Люди тут сумніші, собаки то злі чортяки, ціни космічні, вуличної їжі практично немає, але й та що була – ми не купували. Та ну, стрьомно що капець. І оці червоні прапори з серпом і молотом всюди поруч лаоських.. бр-р…

У Лаосі грошова одиниця “кіп” і її курс 231 кіп за 1 бат. А взагалі купюри менше 500 немає. Найбільша яку бачив це 50000. 50000 кіп це два сніданки у кафе (а більше ніде поїсти, просто у тих півтора місцевих лаоських кнайп дуже ризиково щось куштувати 🙂 ). Пляшка пива – 10000 кіп. Дивно, у Лаосі певно багато пшениці, бо і хліб у кафешці майже до всіх страв. У Таїланді хліб або дорогий (ціна на нормальний (“справжній” тобто) стартує з 100 бат/бух) або такий на розпушувачах – його можна за 25-40 бат придбати. І багато їхніх марок пива (у Таїланді тільки 2 чи 3 (!), решта – імпорт) – десь 7 точно є.

Оу, які ми щасливі були повернутись в Таїланд! Якщо перше враження від Мукдахану було таке собі. Типу “аякже, бачили вже ваш Таїланд.. та й що тут очікувати, тут ж моря немає і взагалі це місто десь… хз де далеко від моря і все таке”. То коли повернулись з Лаосу було відчуття що “ну от нарешті цивілізація! О, дивись, тут хайвеї і всюди підсвітка і магазини і все у них є! І тайці такі няшні!” 🙂 Ну вони такі, так. Ось приклад. Десь о третій дня ми були на автовокзалі міста Мукдахан і купили квитки назад на п’яту (правда тільки до Бангкока, ну але то таке). І от їсти ж хочеться – ми Христі обіцяємо ананаси ще зі вчора, а Адріан вирішив, що краще поспати в слінгу, всерівно батьки всі в клопотах дорожніх, і успішно відрубався)) – йдемо шукати стріт фуд і міні маркет. Фрукти продавали поруч, одразу на автовокзалі, а маркета щось ніяк не видно. Вийшли вже з автовокзалу, типу на головну дорогу, я в тайки в якомусь магазинчику запитав де знайти 7eleven, вона відповіла що топати треба хвилин 15-20. “Оу, шкода” – кажу – “у нас автобус о п’ятій”. “Овва, то давай сідай зі мною на байк я завезу туди і назад, а дружина з дітьми хай тут почекають”. Джекпот! 🙂 Я ж кажу – няшні вони ці тайці. І це вже вдруге мене підвозять на байку, безкоштовно, просто так, бо я фаранг який не знає де 7eleven чи місцевий найт маркет.. Хоча ні, розмріявся. Насправді то наші діти так зачаровують 🙂

В Бангкок доїхали легше. Автобус був новіший, стюард в автобусі був (приємнй нежданчик). Всі крісла одного класу і ще монітори. Можна було чи музику слухати чи фільм подивитись. Христя подивилась “Доброго динозавра” і заснула. А я потім ще повтикав у “Зоряні війни: пробудження сили”, але не додивися, спати хотілось. Теж фуд талони до квитка (і справді годували серед ночі, місцева столова на автобусній станції .. десь в Таїланді 🙂 ), вода і печенюшки (євро кейки і якісь трошки кращі печеньки). У кондиціонер вже так не маслав, навіть накриватись не обов’язково було. О четвертій ранку вже були у Бангкоку. Тут відбувся квест під назвою “знайди спосіб пошвидше доїхати до Хуа Хіна о четвертій ранку з Бангкоку з двома дітьми на руках на автобусній станції.. хз якій станції взагалі-то, а їх є мінімум чотири і лише з деяких їздить міні вен о такій порі і ще ні таксісти – та ніхто взагалі на цій станції – не говорить англійською”. Такий от квест. 🙂 Але ж то тайці і ми це зробили і ось як все вийшло. Виявлось, що наш автобус поїхав на наступну станцію і нам теж туди пасувало б, але ми зійшли тут… Проте наступний автобус взяв нас і безкоштвоно довіз до потрібної станції. Може тому що був тієї ж компанії, а може тайцям не шкода було – я не знаю. І там ми швидко знайшли міні вен. Але краще було почекати 2 год і поїхати великим автобусом – так тут таки комфортніше. Але то вже інша історія) Головне, що вже за три години ми були у Хуа Хіні і не могли стримати радості, що цей віза ран нарешті закінчився. Виснажливо було.